Без мистецтва неможливо зрозуміти історію, і навпаки. Так, певні історії західноєвропейського живопису зазвичай вбачають у часах епохи Відродження. Вона прийшла на зміну Середньовіччю з його релігійною культурою і аскетичним ідеалом, що втілював вищу норму духовної краси. Тепер уже не Бог, а людина стає центром тяжіння, на ній зосередились інтереси художників, що прославляють людську силу, енергію і красу. Але не випадково найперше художня культура Відродження склалася саме в Італії: там упродовж століть міста-комуни відвойовували собі і отримували право на незалежність. Сміливий, енергійний клас міських ремісників і торговців створював нову культуру, руйнуючи підвалини колишнього світосприйняття. Інтерес до істини став загальною якістю мислячих людей епохи Відродження. Але найяскравіше гуманістичні погляди людей того часу знайшли своє втілення саме в образотворчому мистецтві і насамперед у живопису. Мистецтво Північної Європи у своєму розвитку також пройшло епоху Відродження. XVI століття в Нідерландах минало під знаком бурхливого змагання за звільнення від іспанського панування. Ця боротьба продовжувалася декілька десятиліть і явила приклади народної мужності. Звідси — портрети представників народу і виникнення селянського жанру в мистецтві Нідерландів. Великий нідерландський художник Пітер Брейґель розкрив правдивий сенс селянського життя, показав ствердну народну життєстійкість.

   Міська художня спадщина незрівнянно багатша й різноманітніша. Існують старовинні міста, історія яких цілком відображена в еволюції художніх форм, і не тільки архітектурних. Є й новіші міста, чий зовнішній вигляд був задуманий і спроектований художником, наприклад в Італії — Віченца, в Англії — Бат, у Росії — Санкт-Петербург, а нещодавно в Латинській Америці — Бразилія. У XVII ст. Франція перетворилася на могутню країну абсолютизму, який сприяв розквіту всіх видів мистецтв во ім’я свого прославляння. Французька художня школа стала однією з провідних у європейському живопису. XVIII століття у Франції — час поступової втрати певної історичної ролі дворянством, яку воно грало впродовж багатьох віків.

   Часи занепаду аристократії супроводжувалися жаданням розкоші, насолод, вишуканих, пишних дійств. Утворився офіційний двірський стиль рококо — легкий, химерний і граціозний. Епоха назрівання Французької революції 1789 р. призвела до з’яви в мистецтві нового стилю — революційного класицизму Давида. Подвиги героїв Стародавніх Греції і Риму були покликані впливати на чуття сучасників як гідні приклади для наслідування. У XIX ст. Франція посіла провідне місце в художньому житті Європи. Революції 1789, 1830 і 1848 рр. стали віхами прогресивних завоювань французького народу спочатку в боротьбі з феодалізмом, потім з буржуазією. Мистецтво Франції XIX ст. відображало цю боротьбу у сфері ідей. Країна була рупором найпрогресивніших художніх устремлінь. Творчість імпресіоністів, а потім і постімпресіоністів стала останнім етапом еволюції реалістичного живопису XIX ст. Мистецтво бурхливого і трагічного XX ст. ще раз підтвердило правоту тверджень про зв’язок художньої творчості з розвитком і культурою суспільства. Це було перехідне мистецтво. У ньому діяли закони, притаманні саме переломному періоду. Мистецтво цієї епохи переживало соціальні, національні і стильові перетворення, що визначили етапи його розвитку. Одні з мистецьких рухів, стрімко виникнувши, швидко вичерпували себе, як, наприклад, кубізм, інші стійко існували впродовж багатьох десятиліть, лише видозмінюючись на якихось етапах, як неокласика. Всі вони сформували історію мистецтва XX ст.

   Мистецтво — результат людської праці та майстерності, можливо, більш витонченої, але такої, що несуттєво відрізняється від вправності ремісника, для якого високі зразки завжди були приводом для наслідування. У всіх цивілізованих країнах діють закони про захист художньої спадщини і порядок зберігання мистецьких творів, розробляються новітні технології їх реставрації та охорони. Каталогізацію та облік також проводять із застосуванням прогресивних технологій. Те саме стосується археологічних досліджень і розкопок, які нині спрямовані не на пошуки окремих предметів старовини, а на наукову реконструкцію стародавніх цивілізацій і культур. Уряди різних держав багато років обговорюють можливість об’єднання міжнародних зусиль, щоб припинити незаконне вивезення і торгівлю викраденими національними цінностями.

   Починаючи з XVI століття при королівських і княжих дворах, а також у багатих патриціанських родинах збирали колекції предметів старовини і шедеврів образотворчого мистецтва. Із настанням свободи і демократії ці колекції відійшли до державних музеїв. Чимало музеїв із багатими колек ціями було створено в США з ініціативи великих промисловців. Спочатку вони виникли як «храми» мистецтва, а сьогодні ці музеї є найбільшими центрами наукових досліджень. В Україні на основі колекції мецената і археолога Ханенка Б. І. створено Київський музей західного і східного мистецтва.

   Починаючи з XIX століття, не оглядаючись на минуле, у зв’язку зі швидким економічним і промисловим розвитком мистецтво як ремесло вступило у свою останню, завершальну стадію. Становище художників, уже не інтегрованих ні в систему, ні в художній пошук і роз’єднаних між собою, стає дедалі важчим: виникає ізоляція, відчуття вигнання, протест і бунт. Замовлення від державних структур надходять дедалі рідше, і здебільшого художникам традиційного напрямку, академічної школи. Скорочується приватна клієнтура, занепадає ринок, попит існує для небагатьох обраних. Майже зникає категорія художників, об’єднаних у товариства. І сьогодні, здається, ця несумісність стає дедалі відчутнішою: позначилася криза самої системи оцінки образотворчих засобів і критеріїв естетичної вартості як наріжного каменя мистецтва. Правда, разом із мистецтвом кризу переживає і саме поняття цінності.

   Мистецтво — універсальна категорія, яка належить усьому людству, впливова, визначальна, діюча спадщина духовного і практичного життя кожної окремої людини. Про можливу несумісність художньої творчості з розвиненою системою виробництва попереджали ще на початку минулого століття: німецький філософ-ідеаліст Гегель і ранні філософи-романтики, а потім англійські теоретики мистецтва Джон Рескін і Уільям Морріс заявили про можливу кризу і навіть загибель мистецтва. Неможливо спрогнозувати майбутнє, але з певністю можна наголосити: як спосіб індивідуального самовираження і спілкування між людьми досі не винайдено нічого, рівноцінного мистецтву.